Трамп: честно говоря россия ведёт себя адекватно по отношению к Украине. Витков: президент путин вы большой гуманист. Вчера прошли похороны годовалой Ангелины которую убили россияне ударом дрона под Харьковом.

Ну что, с пятницей вас, православные?!? Машка уже приступила праздновать:

RT @78Conda:

Festnahme nach tödlichen Schüssen bei Waffenkontrolle zdfheute.de/panorama/krimina…

Його били, катували, а потім розстріляли. Тіло знайшли прикопаним і впізнали лише за татуюваннями. Він помирав сам, біля річки, і до останнього вірив, що наздожене своїх. Петро Федорчук - командир відділення артилерійської розвідки 36-ї бригади морської піхоти. 26 років. Морпіх, якого окупанти боялися і називали "чорним дияволом". У ніч з 11 на 12 квітня 2022 року він виходив з оточеного Маріуполя пішки. Разом із побратимами дійшов до річки в окупованій Волновасі, де їх і обстріляли. Петро був важко контужений і вже не міг іти сам. Він сказав побратимам: "Ідіть, я вас наздожену". Через сильну контузію йому було небезпечно чути гучні вибухи - вони сильно впливали на нього. Тож він залишився лежати біля тієї річки. Більше живим його не бачив ніхто. 11 червня сестра Петра Іванна знайшла в російському Telegram-каналі фото розстріляного брата. Вона гортала стрічку й раптом відчула, що мусить повернутися. Відкрила світлину - і відразу покликала маму. Мама зрозуміла й запитала: "Це Петрусь?" Іванна відповіла: так. З брата зняли все - срібний ланцюжок, браслет. Залишили тільки спідню білизну. Тіло було повністю синє: відбиті нирки, живіт. Його били, а потім розстріляли. У пошуках тіла брата родині не допомогла жодна служба. Відгукнулися волонтери з Telegram-каналу "Ірина Україна". Іванна надіслала їм фотографії Петра. Через рік їй написали: тіло лежить у морзі з березня 2023 року. Упізнали за татуюваннями. За рік під землею вони повністю збереглися - всі кольори. Вовк із кривавим місяцем і чорний ворон на руці. Тіло обміняли в березні 2023-го. За іронією долі, того дня, коли народилася внучка, - 26 травня - родина упізнавала тіло сина в морзі в Борисполі. Їх попередили, що тіло понівечене. Воно пролежало в землі рік і два місяці, прикопане у Волновасі. Першим зважився подивитися батько: підсвічував ліхтариком, бо було темно, важко було роздивитися татуювання. Потім відкрили мішок повністю - це була їхня дитина. Петра Федорчука поховали на цвинтарі в селі Зелене, на рідній Гуцульщині. На фасаді ліцею, де він навчався, встановили меморіальну дошку. Він мав медаль "Захиснику Вітчизни", відзнаку "Козацький Хрест", орден "За мужність" III ступеня. 5 липня 2024 року президент посмертно присвоїв йому звання Герой України. Сестра Іванна каже: "Не кожен може віддати найцінніше - своє життя за рідних. Петро так мало пожив - ні сім'ї, нічого. Але він так вирішив". Йому було 26. Він мріяв про весілля й червоний махровий халат від побратимів. А замість цього - допит, побите тіло й розстріл. І рік під землею, поки його не знайшли за татуюваннями. Вічна пам'ять. Слава Герою.

Three years ago, russia struck a café in Hroza, Kharkiv region, Ukraine. russia killed 59 people at a memorial lunch for a fallen Ukrainian defender. The youngest victim was 8-year-old Ivan Kozyr. 59 lives. One russian missile. Never forget.

No he is trying to steal my freedom. Now some music 🎵

💔 Natalia Bukalo was killed in the russian strike on the National Academy of Sciences of Ukraine in Kyiv yesterday. She was outside during her lunch break when the explosion hit. She was simply at work. A civilian. A human being. russia murdered her.

RT @Filippo__Rossi: Video preso dal telefono di un soldato russo. Quando i russi occuparono le città ucraine sapevano che il governo russo…

55 tanks. 140 armored vehicles. 900 occupiers - wiped out from the sky by a single pilot. And one life, cut short on his 100th combat mission. Today, he would have turned 32. Oleksandr Kukurba dreamed of becoming a fighter pilot. But he said the war needed people who could turn tanks into scrap metal. So he took the controls of a Su-25 ground-attack aircraft. Before the war, his call sign was “Kochehar” - “Stoker.” His brothers-in-arms said the name fit him perfectly because, like feeding a furnace, he dropped bombs one after another on columns of enemy armor. On February 24, 2022, chaos engulfed the airfield. But not him. His fellow pilots later recalled that morning: they looked around at everyone - and Sasha was the only one whose eyes showed no fear. He took off, dove low, hugged the treetops, and made his first attack run. Then he pulled up, turned around, and came back, firing his cannon at those crawling out of the burning armored vehicles. His brothers-in-arms said: “A second run is suicide. He wasn’t afraid.” He bombed columns of armored vehicles near the Antonivskyi Bridge that were advancing toward Kyiv. His mother saw the burned-out vehicles on the news and called him. “If I survive, I’ll tell you,” he replied. Then he added: “Mom, don’t ask.” In those days, his life became a relentless cycle: take off, find the enemy, open fire, return, reload with ammunition - and take off again. He would say: “One Su-25 isn’t enough. Give me more rockets.” He was awarded the title Hero of Ukraine and the Gold Star. His mother learned about it from the neighbors and called to congratulate him. He calmly replied: “This isn’t only my award.” He came home to his village to see his mother. He hugged his cat and dog. Then he showed his mother a video on his phone - footage of him destroying a pontoon bridge across the Siverskyi Donets River. He had never shown her a single piece of combat footage before. That was the only time. He simply said: “Mom, look.” Then he went back to war. July 26, 2022. His 100th combat mission. His Su-25 was shot down over the Donetsk region. He ejected too low. His parachute did not have enough time to open. He fell near the village of Andronivka. Around 55 tanks. 140 armored vehicles. 900 occupiers. Destroyed from the sky. By him. His brothers-in-arms later said with a bitter smile: “He cut down Russians faster than crumbs fall from a baguette.” If he were alive, Oleksandr Kukurba would have turned 32 today. But his life stopped at 27. On his 100th combat mission. In the sky he had loved since he was six years old. Source: translated from the text of Bairak Oleh

Nach Sieg in Sachsen-Anhalt: Pornos, Straftaten, Stasi – hier sehen Sie die neue AfD-Fraktion bild.de/politik/inland/afd-i…

RT @Go65Me: Ситуация сложная, может даже трагическая, если на чат нашей еврейской общины приходит сообщение, что сегодня после 17:30 часов…

Подряд столько серий сериалов тяжко смотреть, хоть и интересно. Сделаем паузу тут с вами. Анекдот)) математики в ленте есть?) это для вас)))

Сьогодні, 1 вересня, вони мали б, як і всі діти, йти на перший дзвоник до школи. Але їхні життя обірвала Росія. Вони не дожили менше місяця до першого дзвоника… На фото — діти-школярі, життя яких вбили російські ракети та дрони у серпні: Софія Дворниченко, Суми Емілія Дворниченко, Суми Максим Разлог, Кривий Ріг Олександра Махуха, Зноб-Новгородське Глєб Ковтуненко, Буринська громада Олександр Мірошниченко, Токарівка Амір Матак, Токарівка Радмір Матак, Токарівка Це лише кілька імен дітей, життя яких забрала російська агресія. А таких дітей насправді сотні, якщо не тисячі… Згадаймо сьогодні тих, кого забрала російська агресія. Згадаймо тих, хто вже ніколи не переступить поріг школи, не почує першого дзвоника, не сяде за шкільну парту й не зустріне своїх друзів. Їхнє місце сьогодні мало бути серед однокласників. Натомість — їхні імена залишилися у списку тих, кого вбила Росія. Пам’ятаймо кожну дитину. Бо за кожним іменем — ціле життя, яке Росія не дала прожити.

Він пройшов 600 км пішки по росії, знищив три бомбардувальники, а загинув, прикриваючи своїх: третя річниця загибелі Героя. Олег Бабій народився в родині військових. З дитинства знав: армія - це його шлях. Він закінчив львівську Академію сухопутних військ, із 2014 року - на фронті. Розвідка стала його покликанням. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він жив із сім'єю в Бучі. 24 лютого 2022 року Олег сказав дружині: "Збирай дітей, виїжджайте". Сам одягнувся й пішов у частину. Бучу згодом звільнили, але він уже воював у глибокому тилу ворога. Його група провела 9 виходів за лінію фронту, 12 спецоперацій, виявила близько 70 ворожих цілей. Але головне - це рейд на аеродром "Сольці" в Новгородській області РФ. Група Бабія пішки подолала понад 600 кілометрів територією росії. І знищила три бомбардувальники Ту-22М3. Ті самі, які пускають ракети по наших містах. Завдання виконали. Але на зворотному шляху потрапили в засідку. Почався нерівний бій. Олег прикривав відхід побратимів - і отримав смертельне поранення. 30 серпня 2023 року його не стало. Йому було 33 роки. Президент вручив "Золоту Зірку" його дружині Юлії. Старший син Артем дізнався про загибель батька напередодні церемонії. Він сказав: "Якщо найповажніша людина в країні назвала тата Героєм - значить, так воно і є. Тато зробив те, що мав зробити для України". Його доньці на той момент був лише рік. Вона ще не встигла запам'ятати його голос. 23 січня 2024 року у Львові, на школі, де навчався Олег, відкрили меморіальну дошку. Полковник ГУР Олег Бабій - повний кавалер ордена Богдана Хмельницького. Але для нас він назавжди залишиться тим, хто довів: навіть за 600 кілометрів від лінії фронту ворог не матиме спокою. Його син тепер знає: тато не просто загинув. Тато врятував побратимів і сотні чужих життів. І це правда, яку не перекрутити.

В Дортмунде 15-летний подросток предположительно зарезал своего отца, украинского военного. Сын принял ислам год назад

Какая была фамилия у последне русского царя Николая Второго