Його поховали заживо. А він в той час їв черв'яків в полоні - щоб вижити і розповісти, що з ним робили 22 місяці.
Коли батькам Владислава прийшла похоронка, він лежав обличчям у бетон на острові Зміїний і не міг відповісти на дзвінок мами.
Владислав, позивний "Бублік", - один із тих, хто першим зустрів ворога на Зміїному.
Тієї ночі їх підняли по тривозі. А о 10 ранку на горизонті з'явився корабель. А потім - крейсер "Москва".
На весь Чорноморський флот пролунало: "Я русский военный корабль, предлагаю сдаться". Його послали. І це почули всі.
А потім почалося пекло. Сушка рівняла з землею все, що було на острові. Музей, маяк, погранзаставу.
О пів на шосту вечора висадився російський спецназ. Їм запропонували здатися.
Казали: станете колаборантами - і все буде добре.
Ніхто не погодився. Ніхто.
Владислав лежав обличчям у бетон на пірсі, а поруч - телефон, і на ньому безперервно дзвонили мама, брат, тато.
Він попросив командира: дайте я мамі відповім, скажу, що живий. Той відкинув телефон ногою. А наступного дня батькам прийшла похоронка. На нього.
Їх завезли в Курськ, у палатки на морозі, де люди стояли на колінах по годині й відморожували кінцівки.
І принесли їжу: біла тарілка, прозора вода і одна соломинка буряка. Кажуть: це ваш український борщ.
Отак вони зрозуміли, що таке полон.
Далі - прогулянки, коли ти вибігаєш зігнутий буквою "Г", а на кожному кутку стоїть спецназівець із киянкою або собакою.
Не встиг - собака кусає. Низько не нагнувся - зносиш голову об залізний щиток. У хлопців були пробиті черепи.
Одяг давали на два-три розміри менше. Владислав тоді важив сто двадцять кілограмів - і йому дали штани, які налазили тільки на одну ногу. І били. Весь час били.
Одному хлопцю з Харківщини розрізали язик навпіл канцелярським ножем. Іншому відрізали пів вуха.
Комусь видавлювали очі - вони називали це "обійми". Підходили ззаду і вдавлювали пальцями очні яблука всередину. Крики були такі, що він досі не може забути.
А потім - 15 секунд на їжу. На 20 чоловік - один бачок. 15 секунд, щоб взяти хліб, двічі вкусити і запити водою. Хто не встиг - той не їв.
Владислав їв черв'яків. І не соромиться це казати. Бо черв'як - це білок, це енергія, щоб вижити.
Хлопці їли туалетний папір, макали його в суп і уявляли, що це чебурек.
А також ловили мишей. Одну пощадили - сіреньку, з білою лапкою, і назвали її Мікі Маусом. Потім її вбили вертухаї - розсипали яд.
До полону він важив 120 кілограмів. Вийшов - 60. Половина його залишилася там.
1 січня 2024 року сталося те, чого він чекав два роки. Відкрили кормушку. Спитали розмір одягу.
В нього почало калатати серце так, що він думав, воно зупиниться. Хлопці його тримали, бо його всього колотило.
Коли він почув "Слава Україні, хлопці, ви на рідній землі" - розплакався.
22 місяці. 679 днів.
У Сумах їм дали гречаний суп. Владислав з'їв три тарілки. І снікерс.
Він інвалід третьої групи. Закрита черепно-мозкова травма - йому більше десяти пляшок розбили об голову.
Камені в жовчному. Забої мозку, забиті позвонки, побиті пальці.
А поки він був у полоні, його рідні отримували кошти, які йому належали. 25 тисяч доларів.
І хтось узяв і забрав їх. Разом з бойовими медалями.
Батьки прийшли з роботи - а хата перебита, гроші й медалі зникли. Розслідування триває досі. Поліція каже, що доказів немає.
Зараз він живе в Одесі. Пройшов реабілітацію в Литві, потім у Друскінінкаї. У сімох людей з їхньої групи виявили ПТСР. У нього теж.
Він вступив у ветеранський рух. Допомагає хлопцям, які повертаються з полону.
Він вижив. І він розповів усе. Бо це має знати кожен.